14/12/2025
Він сидів на цій лавці вже стільки, скільки пам’ятав парк.
Колись його лапи були м’якими, а шерсть — світлою й пухнастою. Його притискали до грудей маленькі руки, що пахли карамеллю та теплим молоком. Ведмедик знав усі таємниці своєї дівчинки: про страх темряви, про перший розбитий колін, про бажання, загадане перед сном. Він був поруч щоночі — мовчазний охоронець дитячих снів.
Того осіннього дня все сталося швидко. Парк був наповнений сміхом, жовтим листям і поспіхом. Дівчинка бігла за мамою, тримаючи його за лапу. Ведмедик упав. Тихо. Без крику. Листя накрило його, ніби ковдрою. А кроки віддалилися, розчинилися між деревами.
Він чекав.
Спочатку — впевнено. Потім — з надією. Потім — просто чекав.
Минули години. Дні. Дощ вимив із нього запах дому, сонце випалило колір шерсті, а вітер навчив його самотності. Люди проходили повз: закохані, старі, втомлені, щасливі. Дехто зупинявся, дивився, але ніхто не впізнавав у ньому чиєсь дитинство.
Іноді він мріяв: а раптом вона повернеться? Уже доросла. Сяде на цю лавку, впізнає його з першого погляду й скаже:
— Ти ж тут… Я так довго тебе шукала.
Та вечірнє сонце знову ковзало по його потертій мордочці, і парк порожнів. Листя падало, ніби рахувало роки.
Ведмедик не плакав. У нього просто не було чим.
Він лише беріг у собі одне — пам’ять про те, що колись був дуже потрібним.
І, можливо, саме тому він досі сидить на цій лавці.
Бо якщо піти — надія зникне остаточно.
